Чому підлітки можуть навмисно завдавати собі шкоди?
Нажаль статистика говорить, що самопошкодження серед підлітків зростає.Багато батьків лякаються цього думаючи, що їхня дитина думає про самогубство. Але найчастіше підлітки роблять це несвідомо для того, щоб впоратися з нестерпним внутрішнім болем.
Коли переживання і внутрішні конфлікти стають занадто сильними - психіка шукає способи зменшити напругу. І один із них - самопошкодження.Під час самопошкодження відбувається дійсно парадоксальна річ:внутрішній біль трансформується у біль фізичний і людині стає на певний час легше.
Чому?
Бо фізичний біль:- зрозумілий- контрольований- конкретнийДля того, щоб тілесний біль переносився легше, наш мозок виділяє природні опіоїди, до яких відноситься і ендорфін.Тому після самопошкодження може з’являтися коротке полегшення, що і формує залежну повторювану поведінку.
Насправді за самопошкодженням приховується:* сильна тривога* відчуття самотності* сором або провина* пригнічена агресія* булінг* конфлікти в сім’ї* депресивні переживання
Дуже часто підліток просто не знає інших способів справлятися з емоційним напруженням. Його ніхто не навчив: як говорити про біль,як проживати складні почуття,як просити підтримки.
Іноді дорослі не знають як себе вести, коли виявляють дивні рани на тілі дитини. Вони починають панікувати, кричати, карати. Але це все лише посилює проблему
Найважливіше для підлітка —відчути, що поруч є дорослий, який прийме його з його болем і зможе вислухати без осуду.Іноді саме безпечна розмова стає першим кроком до змін, а іноді краще дійсно звернутися до психолога.
Самопошкодження — це не «погана поведінка». Підлітки рідко роблять це “просто так”.За кожним самопошкодженням стоїть надзвичайно травмуюча історія, яку важливо почути, зрозуміти і прийняти.Це дитячий крик про допомогу, де слова, які страшно проговорити перетворилися в рани.І чим раніше дорослі зможуть це зрозуміти,тим більше шансів на допомогу отримає їхня дитина.
Чому ми боїмося змін, навіть якщо нам погано?
Здавалося б, якщо людині погано — вона має хотіти змін.Але на практиці все навпаки: ми тримаємося за звичне, навіть якщо воно болить.
Чому?
Тому що зміни — це не тільки психологія.Це фізіологія.
У кожного з нас є сформовані роками патерни поведінки — так звані динамічні стереотипи.Це стійкі нейронні зв’язки в мозку.Простіше кажучи — добре протоптані “стежки”.Мозок любить економити енергію.Він завжди обере знайому дорогу, навіть якщо вона веде до страждання.Бо знайоме = безпечне.
Коли ви вирішуєте щось змінити —припинити токсичні стосунки, не гуглити симптоми щоночі, перестати заїдати стрес,припинити реагувати звичною образою чи страхом —ви буквально намагаєтесь побудувати нову «рефлекторну дугу».
Новий нейронний шлях.
А це:незвичноенергозатратнострашноі часто боляче.
Мозок починає сигналізувати:«Небезпека! Дискомфорт! Повернись назад!»
Тому що під час зміни поведінки ви втручаєтесь у вже сформовану нейронну систему.І незалежно від того чи це тривожний розлад, чи ОКР, чи іпохондрія, чи співзалежність, чи прокрастинація і т.п. - механізм у мозку однаковий.Спрацьовує цикл:тривога → дія → коротке полегшення → закріплення зв’язку.
І багато хто повертається на цей гарно протоптаний роками нейрофізіологічної шлях.Не тому, що лінивий.А тому що нервова система чинить величезний опір.
Саме тому терапія часто “не працює”.Не тому, що метод поганий.А тому що період перебудови — дискомфортний.
Щоб сформувався новий патерн поведінки, потрібен час і повторення, професійна підтримка і старанна робота над зміною своїх стереотипних думок, над умінням мислити гнучко.Іноді це тижні, іноді місяці.І так — певний період доведеться жити в незручності.
А тому багатьом легше залишитися в знайомому стражданні, ніж пройти через тимчасовий біль росту.Але є важливий момент:Дискомфорт змін — тимчасовий.Дискомфорт стагнації — хронічний.
Вибір - завжди за вами.
Чому зовнішній вигляд часто стає важливішим за внутрішню рівновагу і сяючі очі?
Ми живемо у світі, де тіло видно одразу. Фото, відео, перше враження — усе починається з картинки. Зовнішність легко оцінити, виміряти, покращити. Вона дає швидкий результат, який можна побачити відразу.
А внутрішня рівновага — тиха. Її не виставиш у стрічку. Нею не похвалишся подрузі. Вона зовсім не презентабельна. Ми звикли скаржитися на життя і обмінюватися проблемами, а не ділитися своїм спокоєм і щастям, бо зазвичай вони не поруч з нами, а десь у наших мріях.Внутрішня рівновага формується повільно, потребує зусиль і часу та проявляється не відразу.
І тут є цікава річ.На новий крем, процедуру у косметолога, зачіску чи одяг ми зазвичай знаходимо ресурс набагато швидше. Бо це зрозуміло: я заплатила — я бачу миттєві зміни.А от інвестувати у психолога часто «дорого», «не на часі», «якось сама впораюся».
І з психологічної точки зору це дуже логічно і зрозуміло.Зовнішність — це про контроль. Про швидкий спосіб знизити тривогу: «Зі мною все ок, бо я добре виглядаю».«Я купила собі новий одяг і настрій відразу піднявся і проблем ніби немає" (насправді просто відбувся дуже короткочасний, а не довготривалий викид допаміну)«Я виставила яскраву картинку життя в соцмережі — і це доведення і собі і іншим: у мене все добре"
А от внутрішня психологічна робота не така легка, бо це про зустріч із власною вразливістю. І ця робота не дає миттєвого блиску. Вона може підняти складні почуття, сумніви, страхи, травми і внутрішні конфлікти перш ніж буде досягнено психодогічної стійкості і балансу.Тому психіка природно обирає те, що менш болюче і травматичне більш легке і передбачуване.
Але парадокс у тому, що саме внутрішня стійкість дарує ту красу і спокій, які не придбаєш у жодному магазині чи салоні краси. Адже «сяючі очі» і щира посмішка часто красивіші за будь-який одяг чи макіяж.І це не про те, що не треба доглядати за собою.Це про баланс.Бо якщо ми роками інвестуємо лише у форму і зовсім не торкаємося змісту, всередині може залишатися порожнеча, страх, біль, невпевненість, які не перекриє жоден ідеальний образ.
Можливо, варто інколи запитати себе:Що я підтримую частіше — свою картинку чи свою внутрішню стійкість?І куди я насправді хочу вкладати ресурс?Бо зовнішність — це перше, що бачать інші.А внутрішній баланс чи дисбаланс — це те, з чим ми залишаємося наодинці із собою і з чим нам жити усе своє життя
Депресія - монстр, який підходить підступно...
Зовсім недавно в районі, де я живу, сталися майже одна за одною дві жахливі одні й ті самі події: потяг переїхав людину. Стає моторошно. І в голові виринає купа думок і лише одне питання: чому?
Причин може бути багато і я їх не знаю. Але однією з десятків може бути і депресія.Саме тому мені хочеться поділитися деякою важливою інформацією про цю хворобу.Можливо комусь це може врятувати життя...
Наш головний мозок діє за принципом домінанти. У нас у ньому багато бажань і в певний момент одне домінує над іншим. Наприклад: говориш ти з красивою дівчиною/хлопцем. Твоя домінанта сконцентрована на тому, щоб справити гарне враження. Але раптом тобі хочеться в туалет і вже не до "справляння враження", бо концентрація вже зовсім на іншому. І так завжди. І це правильно і нормально.
Але є тут і негативна сторона медалі. Наприклад сидить людина і думає: "щось у мене нічого не виходить. Сумно якось жити. Я якийсь лузер. Майбутнього взагалі не бачу" і т.д. і т.п. І чим частіше ці думки виникають, тим більша формується домінанта негативних думок. А потім людина лягає, бо нічого не хоче, припиняє соціальні контакти і роботу, бо більше не може і отут уже з усієї сили розростається депресивна домінанта.
І коли це вже сталося( а для цього потрібно зовсім не багато: всього три тижні), то в голові змінюється біохімія мозку і настає дійсно велика біда. Без таблеток і серйозного лікування вже не обійтися...
Я до чого все це: не дозволяйте своїм негативним думкам вас заполоняти. Не дозволяйте собі лягати і відмовлятися від активності. А інакше три тижні такої поведінки і все...
Запам'ятайте: ви власники свого мозку і саме ви запускаєте там різні цікаві процеси, а отже можете ними керувати(якщо ще не пізно, або якщо немає органічних уражень)
Сподіваюся, що ця інформація була цікава і корисна.
Бережіть себе і будьте здорові як фізично так і психологічно
Є люди, які не дозволяють собі бути слабкими навіть тоді, коли вже немає сил. Часто вони просто колись дуже хотіли бути хорошими дітьми.
Звідки береться відчуття провини, втрата інтересу до життя, підвищене почуття відповідальності та постійне виснаження? Дуже часто їхні корені — у дитинстві.
Дитина — ніби "чистий аркуш", на якому спочатку родина, а згодом суспільство записують те, що вважають правильним. Наприклад, мама, яка виховує хлопчика без батька, може сказати: «Будь сильним. Ти — єдина моя опора». І в цей момент дитина ніби втрачає право на те, що природно потрібно кожній людині — право бути слабкою.
Коли такій дитині стає важко, вона не дозволяє собі зупинитися, відпочити, поплакати чи емоційно розрядитися. Усередині вже з’являється заборона. Табу. З роками накопичується внутрішній конфлікт: я більше не витримую, бо я звичайна людина, але не можу дозволити собі зупинитися, бо боюся когось розчарувати. Людина продовжує триматися з останніх сил і водночас відчуває провину через те, що цих сил стає дедалі менше.
Дітям часто забороняють плакати — «бо ти ж не слабак», проживати відчай — «бо це некрасиво, що подумають інші», засуджують за труднощі в навчанні — «невже ти гірша за інших», дорікають за природну дитячу безтурботність — «я все роблю сама, від тебе немає допомоги». Діти, які дуже хочуть бути хорошими й прийнятими, виростають надзвичайно відповідальними дорослими. Вони уважно прислухаються до інтонацій інших, ловлять погляди, намагаються вгадувати очікування і дуже бояться когось образити.
Всередині таких людей часто формуються жорсткі переконання: потрібно всім подобатися, не можна підводити, не можна бути незручною, не можна розчаровувати інших. У психології їх називають ірраціональними установками, тому що вони не залишають людині права бути живою і недосконалою. Вони створюють ілюзію, що, якщо достатньо старатися, можна уникнути осуду й втрати прийняття. Але виконати ці правила неможливо. Світ різний, люди різні, і завжди знайдеться хтось, кому ми не підійдемо.
Коли людина постійно орієнтується на зовнішню оцінку, вона поступово віддаляється від себе. Вона починає жити в напруженому очікуванні: чи достатньо добре сказала, чи нікого не образила, чи все зробила правильно, що подумають інші. Це виснажує. Саме так поступово зникає інтерес до життя і з’являється постійна внутрішня тривога. Дуже часто за цією тривогою стоїть внутрішня дитина, яка колись дуже старалася бути хорошою, щоб її любили.
Є й інший спосіб дивитися на себе і життя — більш підтримувальний. Він не заперечує відповідальність, але робить її гнучкою. Він дозволяє прагнути бути хорошою людиною, але водночас визнає право помилятися, втомлюватися, іноді не справлятися і робити вибір на користь себе. Такий погляд поступово зменшує внутрішній тиск і дозволяє дихати вільніше.
Іноді, щоб жити легше, потрібно ніби «перезаписати власний аркуш». Ніхто не зобов’язаний відповідати чужим очікуванням і вимогам. Кожна людина має право на слабкість і право бути собою. Незалежно від того, якими ми є, у житті завжди будуть ті, кому ми подобаємося, ті, кому ми байдужі, і ті, кому ми не подобаємося. І це природна частина людських стосунків, а не показник нашої цінності.
Любити і приймати себе — це не про егоїзм. Це про внутрішній дозвіл бути живою людиною: сильною і вразливою, впевненою і розгубленою, успішною і втомленою. Це про можливість перестати складати нескінченний іспит перед світом. Коли людина починає ставитися до себе з більшою м’якістю і співчуттям, тривога поступово слабшає. З’являється більше простору для життя — не ідеального, але справжнього.
І, можливо, найважливіше, що варто іноді собі нагадувати: ваша унікальність і особливість не залежить від оточуючих і їх ставлення до вас. Вона дана вам природою ви єдині такі у цілому світі і це прекрасно.
Чи бували у вас періоди, коли думки про здоров’я займали більше місця, ніж саме життя? Коли наче все добре, але всередині постійне очікування, що ось-ось щось станеться?
Іпохондрія — це не про «вигадані хвороби». Це про серйозну затяжну тривогу.
Буває так, що люди роками ходять по лікарях, здають аналізи, проходять обстеження — і при цьому не отримують полегшення. Бо справа не в фізіологічному стані організму, ва в психологічній напрузі.
Зазвичай симптоми, які відчуває людина, стають способом відволіктися від більш глибокої проблеми — внутрішнього конфлікту, складних емоцій або життєвих рішень, які здаються нестерпними. Тіло ніби говорить: «Давай походимо по лікарям, переключимо свою увагу на тіло, бо на реальні внутрішні проблеми дивитися занадто боляче і інколи навіть нестерпно». Це схоже на механізм психологічного захисту, який називається "заміщення".
За іпохондрією дуже часто ховаються наші базові страхи:* страх смерті* страх втрати контролю* страх безпорадності* страх самотності* страх невизначеного майбутнього
Коли психіці складно витримувати ці переживання напряму, вона «перекладає» їх у страх за здоров’я. Бо це виглядає більш конкретно, потребує дій і є зрозумілим.
Важливо усвідомити: хвороби, яких ми боїмося або «знаходимо» у себе без підтвердження, — це не реальність, а наші думки про можливу реальність. І саме ці думки можуть значно погіршувати якість життя, посилювати тривогу і створювати відчуття небезпеки там, де її немає.
Хороша новина — думки не є фактами. І з ними можна навчитися працювати.
Коли людина поступово змінює спосіб мислення, вчиться помічати "катастрофізацію", перевіряти свої припущення і повертатися в реальність, її життя справді стає спокійнішим і щасливішим.
Іноді шлях до полегшення починається не з нових аналізів, а з нових способів думати.
Чому тіло живе в напрузі, навіть коли “все нормально”?
Чи бувало у вас таке, що ви просто сидите, лежите, стоїте або йдете — і раптом помічаєте: щелепи стиснуті, руки в кулаках, тіло напружене?Ви спеціально розслабляєтесь, але через деякий час ловите себе на тому самому знову.
З цим стикаються дуже багато людей.Найчастіше м’язи напружуються через постійний емоційний стрес: переживання, відповідальність, страхи, перевантаження. Навіть якщо зовні здається, що «нічого страшного не відбувається».
Але тут важливо розуміти одну річ.Еволюційно кожен стрес для нашого мозку — це “бий або тікай”.Колись це було життєво необхідно.Уявіть тварину в дикій природі. З’являється небезпека — тіло миттєво напружується, серце б’ється швидше, м’язи готові тікати або боротися. Небезпека минає — тварина або тікає, або перемагає, і… розслабляється. Реакція завершується.
А тепер подивімося на людину.Небезпека — це не хижак, а дедлайни, фінансові ризики, відповідальність, конфлікти, тривожні думки. Тіло реагує так само, як і тисячі років тому: напружується. Але тікати нікуди і битися ні з ким. Стрес не завершується.М’язи залишаються в напрузі.Мозок читає це як сигнал: «Небезпека триває».Починає виробляти ще більше адреналіну, серце б’ється швидше, дихання збивається, тіло стискається ще сильніше.Людина помічає симптоми, лякається, починає їх контролювати.Страх посилюється — і мозок отримує новий сигнал: «Небезпека ще більша!».І так запускається замкнене коло, яке без розуміння механізму лише посилюється.
Саме так тілесне напруження може перейти в тривогу, панічні атаки, психосоматичні симптоми. Не тому, що з людиною «щось не так», а тому, що нервова система працює без розрядки.
Поділюся особистим.Зараз я відкриваю власну практику. Це відповідальність, ризик, багато невизначеності. І в якийсь момент я зловила себе на тому, що в мене сильно зажаті м’язи лівої ікри.Якби я не мала психологічних знань, я б почала хвилюватися, контролювати, боятися цього відчуття — і лише погіршила б ситуацію.Але я знаю, чому це відбувається, і знаю, як допомогти нервовій системі вийти з цього кола: через усвідомлення, роботу з тілом і спеціальні техніки, які повертають відчуття безпеки.
Саме для цього і потрібні психологічні знання.Не для того, щоб «копатися в минулому», а щоб розуміти себе, сигнали свого тіла і не доводити напруження до серйозніших проблем.
Мені щиро шкода, що цьому не вчать у школі.Але я можу передати ці знання тим, хто хоче собі допомогти глибше зрозуміти себе, свою нервову систему і той неймовірний орган, який у нас є — мозок.А також навчитися виходити з замкненого кола напруги, а не жити в ньому роками.
Коли партнер — це милиці: правда, яку неприємно визнавати. Чесно про інфантильність дорослих.
Є люди, які зовні дорослі.Робота, стосунки, побут, навіть діти.А всередині — постійне очікування, що хтось прийде і зробить за них життя: підтримає, вирішить, заспокоїть, направить, врятує, розважить і буде завжди і всюди поруч.І тоді партнер стає не партнером, а функцією, опорою, навігатором, батьком або матір’ю, милицями...
Жорстко? Так.Але чесно.Бо правда в тому, що інфантильність майже завжди маскується під: «мені просто дуже потрібна твоя підтримка», «я так тебе сильно люблю, що мені потрібно щоб ти завжди був/була поруч»,«я дуже чутлива людина»,«мені складно без тебе», «я сам/сама не справляюсь», «мені страшно без тебе».
І частково це правда.Але інша частина правди — відповідальність, від якої людина постійно тікає.І найболючіше: страждають усі.Той, хто залежить — бо відчуває безсилля, безпомічність і злість.Той, на кого спираються — бо задихається від навантаження.Стосунки — бо в них зникає рівність.
Чому так складно змінитися?Бо інфантильність — це не лінь. Це страх.Страх помилки.Страх критики.Страх відкидання.Страх дорослої відповідальності.Страх, що «я не впораюсь і мене не врятують».І поки є милиці — психіка ніколи не навчиться ходити.
Вихід з цієї ситуації, звісно, є. Він неприємний, але реальний:— перестати чекати, що хтось повинен влаштовувати ваше життя;— почати робити те, що страшно, маленькими кроками;— дозволити собі нарешті бути дорослим. І не боятися бути недосконалим дорослим;— витримувати тривогу і страх без негайного порятунку, дзвінка і претензій;— брати відповідальність там, де ви її постійно уникаєте.
Дорослішання — це момент, коли ти раптом розумієш: ніхто не має бути з тобою завжди поруч.І це не трагедія.Це точка сили.Бо коли костиль падає — з’являються ноги. А коли з'являються ноги і ти починаєш самостійно ходити - з'являється нарешті справжнє життя.
Вам теж знайоме відчуття: стараєшся думати добре, а тривога не зникає?
Дружні слова підтримки на кшталт “думай позитивно” або “думки матеріальні” здаються добрими намірами, але насправді вони можуть більше шкодити, ніж допомагати. Ці заучені формули не мають реального позитивного впливу ні на психічні процеси, ні на саме життя. І допомогти у вирішенні проблем вони, на жаль, не можуть.
Я б хотіла поділитися своїм професійним поглядом, щоб розвіяти ці міфи про ці “магічні” поради
«Думай позитивно»Саме з цим переконанням виникає проблема уникнення реальності. Людина ніби живе у створеному позитивними очікуваннями світі, але стикається зі звичайним, непередбачуваним життям.Для прикладу.Ви думали максимально позитивно про складання іспиту і були впевнені в хорошому результаті. Але щось пішло не так: хвилювання, неочікувані питання — у житті буває по-різному. І ви не склали іспит.Що виникає? - Неймовірна фрустрація, сильний стрес, розпач, інколи навіть істерична реакція.А якби ви мислили реалістично — що можливі різні варіанти (ви можете скласти, а можете і ні) — переживання були б іншими: «Так, неприємно. Але я знав(ла), що так теж може статися».Рівень фрустрації автоматично знижується.
Психологічно здорова людина враховує різні сценарії — і хороші, і погані. Вона мислить реалістично і внутрішньо готова до різних варіантів розвитку подій. Це називається психологічна гнучкість, а не «негативне мислення». І цього не потрібно боятися — цьому потрібно вчитися.
«Думки матеріальні»Ця фраза — спроба повернути собі відчуття контролю у хаотичному світі. Але коли людина починає в це вірити, часто відбувається протилежне: зростає тривожність.Формується ілюзія тотального контролю і постійне почуття провини:«Якщо сталося щось погане — це я притягнув(ла)».Посилюються тривожні та нав’язливі думки:«А раптом станеться те, чого я боюся?»«А раптом я нашкоджу?»«А раптом будуть втрати, хвороби, фінансові труднощі?»Людина починає контролювати власні думки, намагається «не думати про погане» — і від цього стан лише погіршується.
Чому ж ці поради такі популярні?Тому що люди люблять прості відповіді. Мозок налаштований економити енергію: складність нас лякає, а невизначеність переносити важко. Саме тому псевдопсихологічні поради поширюються швидше, ніж науково обґрунтовані підходи.Психологія з нейрофізіологічним підґрунтям — це взагалі не про «чарівні фрази».Вона про здатність людини витримувати реальність:— невизначеність— ризик невдач— сильні емоції— обмежений контроль над життямПарадоксально, але саме готовність до різних сценаріїв робить психіку стійкішою, а не позитивні мантри.
Іноді найздоровіша думка звучить так:«Може статися по-різному. І я зможу з цим впоратися».Це і є психологічна зрілість.Психологічна зрілість потребує зусиль, часу і чесності із собою.Але вона дає те, що не дають жодні позитивні мантри — внутрішню стійкість.
І цьому можна навчитися.